дом админа - блог системного администратора
Головна сторінка
Ukrainian (UA)Russian (CIS)

Проблемні питання застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.


arestПравовідносини, що виникають під час здійснення кримінального провадження, потребують чіткого законодавчого регулювання, а норми кримінального процесуального законодавства правильного розуміння та однакового застосування.

Більш ніж 50 років в Україні діяв Кримінально-процесуальний кодекс Української Радянської Соціалістичної Республіки, який зараз «припинив свою дію»

13 квітня 2012 року Верховна Рада України прийняла новий Кримінальний процесуальний кодекс України (надалі – КПК України).

Одним з найголовніших недоліків Кримінально-процесуального кодексу УРСР (надалі – КПК УРСР) був порядок застосування, обрання та скасування запобіжних заходів, оскільки їх застосування пов’язане з обмеженням конституційних прав і свобод людини та вони застосовуються тоді, коли особа ще не визнана винною.

Новий Кримінальний процесуальний кодекс складено таким чином, що взяття під варту повинно бути надзвичайним, а не найбільш поширеним запобіжним заходом з метою забезпечити участь особи у подальших процесуальних діях.

У новому КПК України запроваджено нову концепцію порядку застосування запобіжних заходів, зокрема реалізовано принцип змагальності сторін через участь підозрюваного, обвинуваченого, захисника під час вирішення судом питання про застосування запобіжних заходів, а також наділення їх відповідними процесуальними правами.

У зв’язку з цим надзвичайно актуальним видається питання, яким чином ці питання врегульовані у новому КПК України.

Статтею 176 КПК України встановлено, що запобіжними заходами є:

1) особисте зобов'язання;

2) особиста порука;

3) застава;

4) домашній арешт;

5) тримання під вартою.

Крім цього, частина 2 цієї ж статті визнає тимчасовим запобіжним заходом затримання особи, яке застосовується з підстав та в порядку, визначеному кодексом.

З прийняттям нового КПК України запроваджується нова концепція запобіжних заходів, покликана забезпечити дотримання органами слідства прав та свобод підозрюваних та обвинувачених. У новому КПК України з’явились принципово нові запобіжні заходи (домашній арешт), а також зникли архаїчні запобіжні заходи, які були “успадковані” від СРСР (порука громадської організації або трудового колективу).

Позитивною новелою стала ч. 3 ст. 176 КПК України, яка визначає, що слідчий суддя, суд відмовляє у застосуванні запобіжного заходу, якщо слідчий, прокурор не доведе, що встановлені під час розгляду клопотання про застосування запобіжних заходів обставини є достатніми для переконання, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів, передбачених частиною першою цієї статті, не може запобігти доведеним під час розгляду ризику або ризикам вчинення обвинуваченим, підозрюваним відповідних дій.

Також, стаття 178 КПК України встановлює, що при вирішенні питання про обрання запобіжного заходу, крім наявності ризиків, слідчий суддя, суд на підставі наданих сторонами матеріалів зобов'язаний оцінити в сукупності всі обставини, у тому числі:

1) вагомість наявних доказів про вчинення підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення;

2) тяжкість покарання, що загрожує відповідній особі у разі визнання підозрюваного, обвинуваченого винуватим у кримінальному правопорушенні, у вчиненні якого він підозрюється, обвинувачується;

3) вік та стан здоров'я підозрюваного, обвинуваченого;

4) міцність соціальних зв'язків підозрюваного, обвинуваченого в місці його постійного проживання, у тому числі наявність в нього родини й утриманців;

5) наявність у підозрюваного, обвинуваченого постійного місця роботи або навчання;

6) репутацію підозрюваного, обвинуваченого;

7) майновий стан підозрюваного, обвинуваченого;

8) наявність судимостей у підозрюваного, обвинуваченого;

9) дотримання підозрюваним, обвинуваченим умов застосованих запобіжних заходів, якщо вони застосовувалися до нього раніше;

10) наявність обґрунтованої підозри у вчиненні іншого кримінального правопорушення.

11) розмір майнової шкоди, у завданні якої підозрюється, обвинувачується особа, або розмір доходу, в отриманні якого внаслідок вчинення кримінального правопорушення підозрюється, обвинувачується особа, а також вагомість наявних доказів, якими обґрунтовуються відповідні обставини.

Таким чином, за новим КПК України слідчий або прокурор зобов’язані доводити суду обґрунтованість застосування обраного запобіжного заходу та неможливість застосування більш м’якого запобіжного заходу, а суд при призначенні запобіжного захисту зобов’язаний оцінити в сукупності всі обставини справи. Ці нововведення покликані запобігти зловживанню слідчим та/або прокурором, оскільки на практиці ці особи часто безпідставно ініціювали застосування тримання підозрюваного під вартою як запобіжного засобу для тиску на нього.

Окремо слід звернути увагу, що у новому КПК України змінено порядок застосування запобіжних заходів.

Так, відповідно до ст. 184 КПК України запобіжний захід застосовується судом, в межах територіальної юрисдикції якого здійснюється досудове розслідування, не інакше як на підставі клопотання слідчого або прокурора. При цьому, згідно із частиною 2 цієї  ж статті копія клопотання та матеріалів, якими обґрунтовується необхідність застосування запобіжного заходу, надається підозрюваному, обвинуваченому не пізніше ніж за три години до початку розгляду клопотання.

В свою чергу, у відповідності до ст. 187 КПК України слідчий суддя, суд після одержання клопотання про застосування запобіжного заходу до підозрюваного, обвинуваченого, який перебуває на свободі, призначає дату судового засідання і здійснює судовий виклик. У разі неприбуття підозрюваного, обвинуваченого за судовим викликом і відсутності у слідчого судді, суду на початок судового засідання відомостей про поважні причини, що перешкоджають його своєчасному прибуттю, слідчий суддя, суд має право постановити ухвалу про привід підозрюваного, обвинуваченого, якщо він не з'явився для розгляду клопотання щодо обрання запобіжного заходу у вигляді застави, домашнього арешту чи тримання під вартою, або ухвалу про дозвіл на його затримання з метою приводу, якщо ухвала про привід не була виконана.

Статтею 177 КПК України визначені мета і підстави застосування запобіжних заходів і вимоги зазначеної норми кримінального процесуального закону стосуються всіх без виключення запобіжних заходів.

Однак, на практиці слідчими та прокурорами передбачені ч. 1 ст. 177 КПК України ризики зазначаються лише в поданих клопотаннях про застосування запобіжного заходу саме у вигляді тримання під вартою і в переважній більшості ігноруються вимоги закону щодо зазначення таких ризиків в клопотаннях про застосування іншого виду запобіжного заходу ніж тримання під вартою.

При цьому, виникає питання, що крім доведеності визначених в ст. 177 КПК України ризиків та врахування передбачених ст. 178 КПК України обставин, повинно бути предметом з’ясування під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

 Статтею 184 КПК України регламентовані загальні вимоги до клопотань слідчих, прокурорів про застосування запобіжного заходу, в тому числі у вигляді тримання під вартою.

В переважній більшості подані на розгляд слідчих суддів клопотання відповідали вимогам ст. 184 КПК України, однак найрозповсюдженішим недоліком поданих клопотань було відсутність в клопотаннях посилання на матеріали, якими підтверджується обставини, на підставі яких слідчий, прокурор дійшов висновку про наявність у кримінальному провадженні одного або кількох ризиків, зазначених у його клопотанні.

Як правило, в таких випадках слідчі судді, усвідомлюючи важливість застосування запобіжного заходу для досягнення мети досудового розслідування та об’єктивну необхідність його застосування в кожному конкретному випадку, не приймали передчасних рішень про відмову в задоволенні поданого клопотання у зв’язку з його невідповідністю вимогам ст. 184 КПК України, а намагалися в ході безпосереднього розгляду клопотання самостійно встановити обґрунтованість наявності у кримінальному провадженні одного або кількох ризиків, на які слідчий або прокурор посилався в поданому клопотанні.

Так, в судовому засіданні слідчими суддями допитувався підозрюваний, за необхідності свідки, досліджувалися матеріали кримінального провадження.

Однак, в судовій практиці мали місце випадки коли слідчі або прокурори безпідставно відмовляли слідчим суддям в наданні матеріалів кримінального провадження для дослідження в судовому засіданні під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу, у зв’язку з чим слідчими суддями приймалися рішення про відмову в задоволенні таких клопотань, оскільки доданими до клопотання матеріалами не підтверджувався факт наявності у кримінальному провадженні передбачених ч. 1 ст. 177 КПК України ризиків.

Ненадання слідчим, прокурором матеріалів кримінального провадження слідчому судді для дослідження в судовому засіданні є перешкодою і для встановлення об’єктивної наявності обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення.

Аналіз ч. 1 ст. 107 КПК України дозволяє зробити висновок про те, що фіксація судового засідання з розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу технічними засобами є обов’язковою лише за клопотанням учасників даної процесуальної дії.

Разом з тим, ч. 2 ст. 193 КПК України не зобов’язує слідчого суддю роз’яснити підозрюваному його право заявити клопотання про фіксацію судового засідання технічними засобами, що у разі незгоди підозрюваного з прийнятим слідчим суддею рішенням може бути предметом скарг.

Статтею 186 КПК України чітко регламентовані строки розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу, в тому числі у вигляді тримання під вартою.

Однак, виникає проблемне питання, яким чином повинен діяти слідчий суддя в тому разі коли підозрюваний заявив клопотання про забезпечення його захисником або про виклик в судове засідання будь-якого свідка для відібрання у нього пояснень, що з об’єктивних причин неможливо виконати в межах строків, передбачених ст. 186 КПК України, в той час, як у відповідності до роз’яснень, наданих Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у випадку, коли судовий розгляд щодо затриманого підозрюваного, у визначений КПК України строк не проведено, слідчий суддя зобов’язаний звільнити позбавлену свободи особу на підставі ч. 3 ст. 206 КПК, а наявні обґрунтовані ризики того, що після звільнення підозрюваний зможе вчинити дії, передбачені п. п. 1 – 5 ч. 1 ст. 177 КПК України.

 У відповідності до вимог ч. 2 ст. 211 КПК України, затримана без ухвали слідчого судді, суду особа не пізніше 60 годин з моменту затримання повинна бути звільнена або доставлена до суду для розгляду клопотання про обрання стосовно неї запобіжного заходу.

В контексті вимог вказаної норми закону виникає питання, яке рішення повинен прийняти слідчий суддя в разі надходження клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою після спливу 60 годин з моменту затримання особи (крім відповідного реагування у відношенні органу досудового розслідування).

При цьому, слід відзначити одне із проблемних питань, яке полягає в тому, що органи досудового розслідування відлік 60 годин, протягом яких затримана особа повинна бути доставлена до суду, подеколи відраховують не з моменту фактичного затримання особи, а з години, яка зафіксована в протоколі про затримання, в той час, як мають місце випадки, коли в ході розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу слідчим суддею встановлено, що час фактичного затримання особи відрізняється від час затримання, який відображений в протоколі.

Також виникає питання, чи може неодноразова неявка підозрюваного в судове засідання з розгляду клопотання про застосування відносно нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та неодноразові невиконання органами внутрішніх справ ухвал про здійснення приводу підозрюваного, бути підставою відмови в задоволенні поданого клопотання.

Системний аналіз норм Кримінального процесуального закону дозволяє зробити висновок про те, що перелік підстав, з яких слідчий суддя може відмовити в задоволенні клопотання про застосування запобіжного заходу, є вичерпним.

Однією з таких підстав є встановлення в ході розгляду клопотання того, що один із більш м’яких запобіжних заходів, передбачених ч. 1 ст. 176 КПК України, цілком зможе запобігти доведеним під час розгляду ризику або ризикам.

Отже, слідчий суддя за наслідком розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу може застосувати до підозрюваного лише запобіжний захід, про який йдеться в поданому клопотанні, або ж відмовити в задоволенні клопотання чи застосувати до підозрюваного більш м’який запобіжний захід, оскільки визначення виду запобіжного заходу, який буде необхідним та достатнім для цілей досудового розслідування, відноситься до компетенції прокурора.

Таким чином, КПК України не передбачено право слідчого судді постановити ухвалу про відмову в задоволенні клопотання про застосування запобіжного заходу в тому разі, коли слідчий суддя за наслідком розгляду клопотання прийде до висновку, що вид запобіжного заходу, який слідчий або прокурор в поданому клопотанні просить застосувати до підозрюваного, є занадто м’яким і не зможе запобігти доведеним під час розгляду ризику або ризикам.

Однак, в практиці слідчих суддів мали місце випадки коли запобіжний захід, який слідчий або прокурор в своєму клопотанні просив застосувати до підозрюваного, об’єктивно не зможе забезпечити досягнення мети, з якою у відповідності до ст. 177 КПК України, запобіжний захід застосовується і слідчі судді вимушені були застосовувати до підозрюваного запобіжний захід, про який йшлося в поданому клопотанні.

Дискутуючи на тему актуальності питань щодо застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, неможливо залишити поза увагою наявність проблемного питання в частині строків тримання особи під вартою, яке виникає після надходження обвинувального акту до суду.

Так, у відповідності до вимог ч. 5 ст. 202 КПК України, підозрюваний обвинувачений повинен бути негайно звільнений у разі закінчення строку дії ухвали слідчого судді про тримання під вартою.

При цьому, аналіз положень ст. 315 КПК України дає підстави прийти до висновку про те, що після надходження до суду обвинувального акту, питання щодо обрання, зміни чи скасування запобіжного заходу судом може бути вирішено лише під час підготовчого судового засідання.

На практиці є непоодинокими випадки коли до суду надходить обвинувальний акт щодо особи, відносно якої під час досудового розслідування було застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, який надійшов до суду в межах строку дії ухвали слідчого судді про застосування до підозрюваного такого запобіжного заходу.

Однак, строк дії ухвали слідчого судді про застосування до підозрюваного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою закінчується в день надходження обвинувального акту до суду або ж протягом 1 – 2 днів після надходження до суду, в той час як підготовче судове засідання з об’єктивних причин не може бути призначене протягом 5 днів з дня надходження обвинувального акту до суду.

Крім того, мають місце випадки коли після розподілу матеріалів кримінального провадження за допомогою автоматизованої системи документообігу суду виявляється, що утворити склад суду для судового розгляду кримінального провадження неможливо, у зв’язку з чим до суду апеляційної інстанції направлялися матеріали кримінального провадження з відповідним поданням місцевого суду.

Враховуючи час, який потрібен на поштову пересилку матеріалів кримінального провадження з суду першої інстанції до апеляційного суду, на призначення до розгляду в суді апеляційної інстанції подання місцевого суду про направлення кримінального провадження з одного суду до іншого, мали місце випадки коли строк дії ухвали слідчого судді про застосування запобіжного закінчувався, а кримінальним процесуальним законом до компетенції апеляційного суду не віднесено вирішення питання, зокрема, про продовження строку тримання під вартою.

Таким чином, на законодавчому рівні є неврегульованим питання продовження строку тримання під вартою у період з дня надходження обвинувального акту до суду і до початку підготовчого судового засідання і виникали випадки, коли у зв’язку з вищевикладеними обставинами, обвинувачені були звільнені з-під варти і такі випадки викликають занепокоєння, оскільки можуть бути звільненні з під варти особи, які обвинувачуються у вчиненні тяжких і особливо тяжких злочинів.

Крім того, в судовій практиці виникає проблемне питання, пов’язане з тим, що у відповідності до вимог ч. 1 ст. 331 КПК України, питання щодо обрання, скасування або зміни запобіжного заходу під час судового розгляду може бути вирішено виключно всіма суддями, які входять до складу суду, а не лише головуючим, що може бути здійснено в разі здійснення судового провадження судом присяжних.

Однак, мають місце випадки коли дехто з суддів, які входять до складу суду, перебуває у відпустці, на лікарняному, у відрядженні, а строк тримання обвинуваченого під вартою в цей період закінчується і головуючий одноособово це питання вирішити не може, що є загрозою звільнення з-під варти осіб, щодо яких є всі законні підстави для знаходження під вартою.

Також, одне із спірних питань, яке виникає під час розгляду клопотань про продовження строку тримання під вартою, полягає визначені строку дії ухвали про продовження строку тримання підозрюваного під вартою.

Такі питання виникають в ході розгляду клопотань про продовження строку тримання підозрюваного під вартою, стосовно якого запобіжний захід у вигляді тримання під вартою було застосовано у відповідності до норм КПУ України в редакції 1960 року.

Так, мають місце випадки коли особа протягом більше ніж одного року знаходиться під вартою і кримінальну справу стосовно неї було направлено прокурору на додаткове розслідування, а тому виникає закономірне питання, з якого часу обчислювати строк тримання під вартою, оскільки, якщо керуватися вимогами ч. 2 ст. 197 КПК України в редакції 2012 року, відповідної якої строк тримання під вартою обчислюється з моменту взяття під варту, а якщо взяттю під варту передувало затримання підозрюваного, обвинуваченого, - з моменту затримання, то в контексті вимог ч. 3 ст. 197 КПК України, строк тримання особи під вартою не може бути продовжений, враховуючи, що особа була взята під варту або затримання більше ніж один рік потому.

У відповідності до вимог ч. 6 ст. 182 КПК України, в разі невнесення підозрюваним, обвинуваченим, який не тримається під вартою, протягом 5 днів з дня обрання запобіжного заходу у вигляді застави коштів на відповідний рахунок або незабезпечення їх внесення заставодавцем, даний запобіжний захід може бути змінений.

Системний аналіз норм КПК України, якими регулюється порядок застосування, зміни або скасування запобіжних заходів, дає підстави прийти до висновку про те, що запобіжний захід може бути змінено за клопотанням слідчого або прокурора.

Однак, на практиці в разі невиконання підозрюваним, обвинуваченим, передбачених ч. 6 ст. 182 КПК України обов’язків, слідчими та прокурорами подаються клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, а не про зміну запобіжного заходу у вигляді застави на тримання під вартою і виникає питання, чи може бути така ухвала слідчого судді оскаржена в апеляційному порядку, оскільки згідно ст. 309 КПК України в апеляційному порядку може бути оскаржена лише ухвала про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, а ухвала про зміну запобіжного заходу оскарженню не підлягає.

При цьому, слід звернути увагу на той факт, що з клопотаннями про зміну застосованого до підозрюваного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на більш м’який, які були задоволенні, зверталися як слідчі та прокурори, так і безпосередньо підозрювані та їх захисники.

Оскарження ухвал слідчого судді

Насамкінець хочу звернути увагу на деякі нововведення КПК 2012 року, що стосуються повноважень апеляційних судів у справах про оскарження ухвал слідчого судді, у тому числі й ухвал про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

Так, згідно з положеннями КПК 1960 року обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту було віднесено до компетенції місцевих судів. Апеляційні суди не розглядали по суті вказані подання і постановляли ухвали про залишення постанови суду першої інстанції без змін або про скасування постанови та направляли справи на новий розгляд.

Разом з тим, відповідно до частини 3 статті 407 КПК 2012 року за наслідками апеляційного розгляду за скаргою на ухвали слідчого судді суд апеляційної інстанції має право: 1) залишити ухвалу без змін; 2) скасувати і постановити нову ухвалу.

Таким чином, КПК 2012 року розширив повноваження судів апеляційної інстанції, надавши останнім повноваження щодо вирішення по суті питання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.